ЯК ПРИМАРІЯ * ПРОРУБУВАЛА ВІКНО В ЄВРОПУ
Нелегка спадщина дісталася румунським окупаційним властям на терені водопостачання Чернівців. Комунікації, насосні станції та допоміжне обладнання зазнали серйозних пошкоджень у період безвладдя. Значну частку майна було розкрадено. Тим часом місто розросталося й вимагало регулярного забезпечення питною водою. У відповідь було вжито ряд заходів щодо покращання роботи тодішнього водоканалу. Вода почала (хоча й з перебоями) надходити в існуючі мережі. Однак, населення постійно скаржилося на її низьку якість. До речі, це підтверджувало й бактеріологічне відділення крайового шпиталю, яке проводило регулярні аналізи води на водокачках «Рогізна» та «Магала». В обласному архіві збереглося листування примарії міста Чернівці з цією службою, датоване 1920 – 1922 роками. Під тиском обставин батьки міста змушені були виділяти з казни чималі кошти для придбання відповідного технологічного обладнання. Оскільки Румунія не була на той час індустріально розвинутою державою, то його доводилось закуповувати за кордом. Примарія вела переговори з різними європейськими компаніями на предмет постачання необхідного устаткування.
В запасниках архіву нам вдалося розшукати два листи, адресовані австрійською фірмою «RAPAX» міській владі, в яких вона була стурбована тим, що примарія не оплатила їй своєчасно рахунки, виставлені через філію Англо – Австрійського банку у Відні у 1918 та 1921 роках.
У 1938 році міська влада вийшла на зв’язок з представником відомої французької компанії – виробником насосів – Александру Спіреску на предмет закупівлі її обладнання для потреб Чернівців.
На свій запит примарія одержала ствердну відповідь. У листі за підписом Спіреску подається детальний опис продукції цієї компанії. «Можемо запропонувати насоси різних потужностей марки «DOAT», механізми яких виготовлені з неіржавіючої сталі, обладнані протипереохолоджувальними засобами та мають спеціальну решітку від механічних забруднень», – йдеться в цьому документі.
Листування велося й з Консульством Голландії. Примарія просила дипломатичну місію допомогти у залученні фахівців для підготовки проекту водозабезпечення міста Чернівці. В листі, датованому 23 грудня 1938 року, консульство повідомило про згоду на співпрацю.
* Примарія – орган місцевого самоврядування в боярсько-королівській Румунії.
На той час матеріально-технічна база підприємства, звичайно, була слабкою. Обслуговування споживачів здійснювалося через будинкові врізки в кількості 2739 штук. Інше населення користувалося звичайними водорозбірними колонками, яких у місті налічувалося 46 штук. Переважна маса мешканців цих благ не мала й тому носила воду з криниць прадідівським методом – на коромислах.
Джерела водопостачання функціонували на околицях Чернівців у межах сіл Магала, Рогізна, Ленківці. Це були звичайні криниці, правда, десятиметрової глибини. Їх тоді налічувалося 196 штук. Вони й тепер залишилися виконувати цю роль і перебувають на балансі КП «Чернівціводоканалу». Були вже тоді й водопровідні очисні споруди досить примітивної конструкції – щебеневі фільтри, крізь які проходила вода. Хлорування при цьому не застосовувалося.
Воно з’явиться трохи пізніше. Ось витяг з колективного договору: спорудити на насосній станції «Рогізна» хлораторну будку з обладнанням хлорувальних установок до 15 березня 1951 року. Документи свідчать, що іншої очистки води місто в сорокових роках не мало. В обласному архіві збереглися дані про тодішнє насосно-силове обладнання та протяжність водопровідних і каналізаційних мереж.
Насосна станція «Магала» експлуатувала чотири агрегати потужністю 780 кубометрів за годину. Водокачка «Ленківці» мала дві помпи і подавала 180 кубометрів води на годину. Потужність насосної станції «Рогізна» становила 420 кубометрів на годину. Загальна протяжність водогонів простягалася на 75 кілометрів.
Довжина тогочасної каналізації становила понад 64 кілометри. Очисних споруд та станцій перекачування нечистот місто в ті роки не мало. Всі стічні води випускалися в русло річки Прут.
Господарство водоканалу зразка 1940 року перебувало у вкрай занедбаному стані. Мережі не ремонтувалися з початку введення їх в експлуатацію. Та слід віддати належне тогочасним працівникам підприємства – вони не сиділи склавши рук – протягом року було відремонтовано 548 пожежних гідрантів (до речі, деякі з них діють ще й дотепер у старій частині міста), 402 засувки, 20 водоколонок, усі насосні агрегати. Збереглися й документи, котрі засвідчують про тогочасне фінансове становище водоканалу. З них, зокрема, видно, що найбільшу заборгованість підприємство мало за використану електроенергію, як, до речі, і зараз. В сальдовій відомості від 1 січня 1941 року борг перед Чернівецькою електростанцією становив 90 тисяч 640 карбованців 32 копійки. Це була на той час чимала сума. Несвоєчасно розраховувався водоканал і зі своїми кредиторами за вугілля, дрова та матеріальні ресурси.
Ще однією слабинкою підприємства була робота з абонентами. Через відсутність будинкоуправлінь не велося їх належного обліку. Тому значна кількість мешканців користувалася водою безоплатно і це лягало фінансовим тягарем на водоканал. Середньорічні втрати води складали на той час 43,4 відсотка, що спонукало підприємство приступити до інвентаризації міських абонентів. Станом на 1 січня 1941 року цю роботу було завершено, підпільних абонентів викрито і втрати в результаті таких рішучих дій помітно зменшилися.
ТІНЬ ВІЙНИ НАД ПІДПРИЄМСТВОМ
Деякі військові історики стверджують, що Чернівці не зазнали великих руйнацій під час німецько-фашиської окупації. Однак це не стосується водоканалу. В запасниках обласного архіву зберігаються переконливі документи, що засвідчують величезні збитки, завдані гітлерівцями господарству підприємства. Загарбників можна зрозуміти – вони нищили в першу чергу ті об’єкти, які належать до стратегічних.
Як засвідчує акт № 23 від 30 червня 1944 року, складений фахівцями водоканалу та залученими експертами, відступаючі німецько-румунські війська підірвали водопровідну мережу, що проходила під мостом через річку Прут.
Ця магістраль була укладена з чавунних труб і тривалий час надійно живила місто водою. Серйозно постраждали від рук ворогів усі насосні станції, резервуари, аераційні приміщення та виробнича база підприємства. Загарбники не гребували нічим.
Відступаючи, вони прихопили з собою десятки тонн вугілля, мастил, значну кількість дров, цементу, вапна, пиломатеріалів, транспортні засоби – дві автомашини ГАЗ- 02-15, легковий автомобіль «Шевролет», дизель – генератор. До цього списку потрапила й тяглова сила водоканалу – коні та фураж для них.
Зникли з кабінетів управління друкарські машинки. Комусь з мародерствуючих окупантів приглянувся навіть настінний годинник. З сейфів було поцуплена значна кількість готівки.
КІНЬ «ОРЛИК», КОБИЛА «АМАЗОНКА» ТА… «МЕРСЕДЕС-БЕНЦ»
Після воєнної розрухи Чернівецький водоканал був бідним, немов церковна миша. Не маючи відповідного фінансування, він не міг дозволити собі закуповувати дорогі транспортні засоби. Тому ставку було зроблено на коней.
До наших рук потрапили цікаві архівні документи, датовані груднем 1944 року, зокрема список коней, їхні клички, масть та особисті номери.
Так, за керівництвом управління були закріплені п’ять тварин – коні «Орлик», «Грізний», «Буйний» та кобили – «Зірка» і «Балта». Насосну станцію «Ленківці» обслуговували кінь «Мудрий» та кобили «Амазонка», «Ласка» і «Мілка». На жаль, водоканалу бракувало реманенту та возів для «кінського цеху». Тому керівництво підприємства звернулося за допомогою до Чернівецького облвиконкому і знайшло порозуміння з його боку.
Своєю постановою від 28 серпня 1944 року виконком виділив 40 тисяч карбованців на закупівлю бричок, возів, упряжі. Скориставшись нагодою, начальство поспішило придбати для себе ще й виїзні легкові сани. До цього кошторису влада дозволила внести і дев’ятеро коней. З огляду на це найбільш шанованою на водоканалі в ті повоєнні часи була посада «конюх».
Якщо говорити образно, то на кінських хребтах, власне, творилася історія провідного комунального підприємства міста – Чернівецького водоканалу. Тому варто віддати данину поваги його основній тягловій силі – «Амазонці», «Мілці», «Зірці», «Найді», «Грізному», «Орлику», «Буйному» та іншим гривастим створінням. Через три роки поспіль інтерес у водоканальського начальства до коней спав, про що свідчить інвентаризаційна відомість транспортних засобів за 1947 рік, де вже значаться не чотириногі істоти, а шикарне чотириколісне трофейне авто – «Мерседес-Бенц».
Проте коні ще продовжували служити на насосних станціях підприємства. Деякі з них виконували не зовсім приємну роль – транспортували фекалії в бочках з районів, де не було каналізації. Як це не дивно, але таке продовжувалося до 60-их років.
